Статистика




Історія села Переброди Друк e-mail

На землях Поліської низовини, де зараз розташовано північну частину Рівненської області в тому числі і с. Переброди в давні часи жили слов'янські племена древлян.

Пізніше, ліса і болота, сіножаті і піщані землі цього краю входили до складу древньоруської держави Київська Русь, а потім до Турово-пінського князівства.

Починаючи з XIV століття на українські та білоруські землі, як сарана, посунули литовські загарбники. Вони довгий час пригнічували підкорену людність.

В 1569 році відбулося в місті Любліні об'єднання Литви з Польщею і поліські землі перебували тривалий час, аж до кінця XVIII століття у складі Польщі. Ліси, сіножаті, землі були загарбані польськими магнатами та шляхтою, а місцеву людяність поголовно перетворили в панських кріпаків.

Незначним хуторком зародились Переброди, серед радзивілівських лісів та боліт біля річки Льви.

Свою назву поселення одержало від своєрідного положення. Колись, щоб добратись до селища, доводилось пішим і підводам проходить бродом через річку Льву. Яка в окремих місцях була занадто мілкою. Так само доводилось перебродити болота, які майже з усіх сторін оточували селище. Певно від цього і виникла назва Переброди.

Нема точних і достовірних відомостей про час заснування села і хто був першим поселенцем. Мабуть, що тут вперше оселився один з лісників- сторожів радзивилівських лісів. За стародавніми переказами, ще не було поселення, як уже діяла так звана «рудня» - добування болотної залізної руди. Розташовувалась вона на лівому березі р. Льви, на південь від теперішнього моста. Старожили находили на тому місці деякі залишки рудні - жужелицю тощо. Коли саме добували там болотну руду і хто саме добував, про це відомостей нема. Давні перекази говорять, що в районі рудні і почали селитись перші поселенці Переброд.

При утворенні губернії в XVIII ст. район розташування Переброд, Будимля, Переходичі, Старе село входив до складу Мінської губернії, в той час, як район розташування с. Жадень, Удрицьк, Висоцьк входив до складу Волинської губернії. Таке районування, мабуть, пояснювалося тим, що землі біля с. Жадень належали іншому поміщику, не князю Радзивілу.

Як відомо, основні володіння Радзивіла протягались від м. Вільнюс через всю Білорусь. З часу утворення села Переброд, воно за словами старожилів завжди було в складі Мінської губернії. Перші будівлі в с. Переброди, ніби з'явились на території, де була садиба старої школи, а пізніше забудовано вулицю від сільської ради до контори колгоспу.

В царський період там було до 35 хат. В обох кінцях вулиці були ворота, через які ішли шляхи на Ольмани, Старе село, Переходичі...За річкою Львою ніхто не жив. Прізвища перших поселенців - Жовклі, Денищичи,Євсовичі, Петровці, Чмуневичі. Крім того в селі проживало дві єврейські сім,ї.

В 1793 році всі землі, що були загарбані Польщею, перейшли до царської Росії. До польських, українських, білоруських поміщиків добавились ще поміщики росіяни та російська адміністрація. Кріпаччина залишилася без змін. Скрізь панувала царська влада, яка разом з духівництвом, промисловцями, поміщиками, поліцейськими та жандармами пригнічувала місцеве населення. На селах з діда-прадіда, велось натуральне господарство, з домотканим одягом, постолами, жорнами. Населення визначалось своєю темнотою та численними забобонами.

В останній чверті 19 ст. пройшла Поліська залізниця за 20 км. від річки Льви. Землі в районі річки Льви входили ще з часів сивої старини до складу володінь князів Радзивілів - всесильних білоруських магнатів, що зберегли свою власність і при литовцях, і при поляках, і при руському цареві. На землях радзивілівської династії на протязі ряду віків виникали хутори і селища селян-кріпаків, які мусили відбувати панщину, або платити оброк.

Після скасування кріпаччини, князь Радзивіл, землі розташовані біля села Переброд здавав в оренду Залишились в старожилів відомості про орендаря - єврея Блажовського, який мав водяного млина, землю, держав своїх лісників. Житлові будівлі цього орендаря були на території теперішньої шкільної садиби. Радзивіл ніби розгнівався на свого орендаря і прогнав його.

Після скасування кріпаччини 1861 р., село Переброди розвивались як і багато інших сіл. З’явились поступово селяни-багачі, що прибрали до своїх рук землю і ліс збіднілих родин, розвивалось тваринництво і навіть млини. В селі був склад зерна на випадок неврожаю. Там окремі господарства брали позичково зерно, а потім по врожаю повертали його. Цей громадський склад розміщувася, де зараз стоїть церква.

Поруч Переброд, в урочищі «Млинище» на своїх землях Радзивіл створив рибні стави.

Після революції, як відомо, шляхетська Польща загарбала Західну Україну і Західну Білорусь. В часи польської окупації, Переброди в адміністративному відношенні входили до м. Століна. В Перебродах була почта і телефонна станція. В селі жив солтус (староста) і був поліцейський постерунок. Було три торгові лавки (з них дві єврейські).

1935 року в с. Переброди поляки впровадили так звану «Комісацію». До комісації селяни мали землю і сіножаті в різних місцях. Так, наприклад, гр. Жовклий Григорій мав таких кусочків аж в 44 місцях. При комісації землю зводили в одне місце - хутір. Радзивіл провів тоді обмін своїх участків так, що йому дістались кращі ліси і сіножаті. Безземельним землі не давали, вони одержали її тільки при Радянській владі. Після комісації, на хуторах селяни розводили багато худоби, 15-20 голів, яка давала навоз для угноєння піщаної землі.

Освітлення в хатах лучиною, ходили всі - старі, молоді і діти в постолах. Хуторяни були зацікавлені, щоб в сім”ї було багато дітей, адже це  своя робоча сила в майбутньому.

Село Переброди з часу заснування було безграмотне, людність вважала, що грамота для них зайва, непотрібна річ і тому перша школа з’явилась в селі дуже пізно.

З’явилась перша школа в 1890 році, в царські часи. Це була так звана церковно-приходська школа. Свого приміщення вона не мала, знаходилась в хаті одного селянина поруч  сільського клубу. Вчителями були захожі люди з Білогуші, Теребежова (дячки і вчителі).

Свого постійного дяка Переброди не мали, церква була в с. Ольмани, де перебродці хрестили дітей і святили паски. Свою церкву перебродці збудували перед революцією 1917 р. на місці колишнього складу зерна, але на власного попа і дяка не розжились. Служити в церкві приїжджав ольманський піп. В школі щороку мінявся вчитель-дяк. Церковно-приходську школу переносили з хати в хату і вчилися там по бажанню. А оскільки бажання вчитись не було, то майже всі чоловіки і жінки в селі були неписьменними.

При польській окупації, з метою колонізації місцевого населення було запроваджено навчання виключно польською мовою. З 1919 року польська школа була в хаті Жовклого Григорія, вчителем був  поляк Санчик.

В 1937 році поляки на садибі колишнього орендаря Блажовського побудували великий шкільний будинок на фундаменті, з фізкабінетом, столярною майстернею, з повним навчальним обладнанням. Курс навчання проходив за шість років. Через цю школу, з допомогою польських вчителів, польська шляхта аж 1939 року здійснювала ополячення молодого покоління с. Переброди.

При возз”єднанні українських і білоруських земель в 1939 році, с. Переброди було віднесено до Ровенської області УРСР. Навчання в школі вперше почалось проводитись українською мовою, (місцева перебродська говірка - це суміш української, білоруської, російської та польської мов).

Директором школи працював колишній вчитель польської школи Дравський Михайло Михайлович, який вивчив українську та російську мови і пройшов курси перепідготовки. Він працював аж до наступу фашистів 1941 року. Крім початкових класів, школа мала 5 і 6 класи .

В часи німецької окупації навчання в школі не проводилось, а саме село окупанти спалили дощенту, залишилась одна церква та хати на хуторах. Згоріло і приміщення школи.

Переброди в роки Великої Вітчизняної війни

Ця війна стала для односельців визвольною, справедливою, вітчизняною. У цій війні мільйони людей захищали від іноземного поневолення власне життя, сім'ї, домівки, свою Вітчизну. Славну сторінку в історію боротьби за свободу і незалежність Вітчизни вписали сини і дочки села Переброд, які воювали і не повернулися до рідних домівок, загинувши на полях боїв, а також мирне населення, яке пережило страшні роки гітлерівської окупації. Скільки б часу не минуло після закінчення Великої Вітчизняної війни, не зітреться вона з пам'яті народної... Це пам'ять про співвітчизників, перед долею і мужністю яких з глибокою скорботою і вдячністю схиляють голови нащадки.

В часи Великої Вітчизняної війни в навколишніх лісах Переброд діяли партизанські загони. Близько села Великих Озер, перебував загін польських партизан під керівництвом Сатанівського. А Чепіга, який проходив через Переброди мобілізував в свій загін партизан багато чоловіків із села.

Року 1944 с. Переброди було звільнено від німецької окупації. Вийшли з лісів перебродівці на згарище свого села. Хати спалені. Війна просувалась далі на Захід. Поряд з партизанськими загонами на території села діяли загони воїнів УПА.

Майже з самого початку Великої Вітчизняної війни і впродовж всього часу окупації перебродівці приймали саму активну діяльність у радянському партизанському русі.

Місця дислокації партизан були у лісах біля села в кілометрах 5-6-ти, вони проживали у землянках в урочищах «Зденьовка» та «Карачун», в одному місці було 5 землянок, в іншому 4. За спогадами старожилів села (Чмуневич С. П. (1928 р.н.), Полюхович О. М., Чмуневич В. Ф., Хомич М. І., Чмуневич К. М.) основний склад партизан становили жителі села Переброди (Євсович С., Євсович М., Євсович В.Є., Євсович Г. Є., Євсович Ф. Є., Полюхович И. М.), хоча були й не місцеві (Голоколосов та Ільїн).

Немало жителів села (Чмуневич О. Є., Полюхович П. М. та ін.) були включені в склад партизанського з’єднання В. П. Чепіги і проходили службу поза межами села (за деякими свідченнями на території Польщі). Територією села проходили також партизанські з’єднання ім. В. Н. Боженка, Є. А. Ковпака, О.М.Сабурова, А.П. Бринського). Селяни підтримували партизан як могли: прали одяг, пекли хліб, постачали худобу на забій (корів, свиней), давали картоплю, сало та інші продукти. Розвідницями у партизанських загонах були Жовклі Анастасія та Дар’я. Як свідчать старожили села, саме за активну підтримку партизанського руху німецькі окупанти спалили село, а жителів, переправивши до села Городная, Столінського району (БРСР), планували розстріляти, але, на щастя, цього не сталося. Та й після цього, розселившись по лісах у землянках, перебродівці продовжували підтримувати партизанські загони.  

Загонів УПА в Перебродах не було. Як згадують старожили, не часто в село навідувались т.з. «бульбовці» («Поліської січі» Т. Бульби-Боровця), але селяни їх боялися, можливо, саме тому ніхто й не йшов до них у загони. З неперевірених джерел є інформація, що один житель села - О. Т. Ярмоліч - мав якісь зв’язки з «бульбовцями». Однак, у сімейному архіві О. Ярмоліча є нагорода від Президії Верховної Ради СРСР («За победу над Германией  в  Великой Отечественной войне 1941-1945 гг.»), датована 6 листопада 1946 р.. Є також «Партизанський квиток». І хоча слухи в селі ходили про його причетність до «бульбовців», сам він, за свідченнями дочки, весь час заперечував свою участь у формуваннях Боровця і весь час писав листи у різні інстанції, щоби підтвердити свою участь саме у радянському партизанському русі.

Тільки після звільнення села Переброди у 1944 році від німецьких окупантів перебродівські партизани повернулись у село до мирного життя.

Повоєнні роки. Освіта

В 1946-1947 навчальних роках почали в Перебродах навчати дітей. Було два маленьких перших класи, які розміщувались по селянських хатах.

Завідував школою і вчив першокласників місцевий громадянин - Євсович Григорій Самойлович та вчителька з Полтавщини Миколенко Надія.

1947-1948 н.р. прибуло з Чернігівщини до Переброд дві вчительки з освітою закінчивши педучилище. В школі стало три класи.  Завідував школою Євсович Григорій Самойлович, а вчителями були Сильченко Ольга Максимівна та Коваленко Тетяна Митрофанівна. Умови навчання були ненормальні. Писали на стінах, сиділи учні на лавах та ослонах.

Навчальні роки 1948-1949. в село Переброди перевезли з лісу будинок  /лісничівки/ і поставили його на фундамент згорівшої школи. Так з’явився будинок Перебродської школи, який виконував основну базу аж до 1959 року, а згодом був перенесений в інше місце  під шкільну майстерню.

1949-1950    н.р. в селі Переброди вперше після війни працювала повна 4-х класна початкова школа.

Через хуторський характер розташування села, в школі було важко налагодити нормальне відвідування учнів. Як правило, учні 3-4 класів, осінню довго пасуть скот, а весною дуже рано кидають навчання в школі і також  ідуть пасти худобу..

1950-1951 н.р. Перебродську початкову школу перетворено на семирічну з одним 5 класом. Години в 5 класі були розподілені між вчителями початкових класів і піонервожагою.

1951-1952 н. р. в Перебродській школі  добавився ще 6 клас. Як і в минулому році години в 5 і 6 класах були розподілені між вчителями початкових класів.

1952-1953 н.р. Перебродська семірична школа стала вже повною і було проведено перший випуск учнів,  які закінчили семіричну школу.

У 1957-1958 н. р. відбувся шостий випуск учнів, що закінчили семирічну школу.

За ініціативою директора школи Мамона В. М., він же і секретар парторганізації місцевого колгоспу, було розпочато, засобом народної будови, спорудження великого шкільного будинку на дев”ять класних кімнат та чотирьох кімнат для іншого призначення.

За його ж ініціативою вперше в історії Перебродської школи було організовано інтернат на учнів  з сусіднього села Будимля та далеких хуторів. Було придбано грузову автомашину і коня.

1959    року пройшов Всесоюзний перепис населення. Населення в селі Переброди 1492 чол., з них 18 років і старше 846 чол. Населення дитячого віку від 7 до 15 р.- 300 чол.

За післявоєнний час в селі пройшли великі зміни. Відновлені житлові будинки, споруджені колгоспні приміщення для тваринництва, побудовано паровий млин і пилораму.

Побудовано великий клуб, три ліспромгоспівські будинки. Радіофіковано основну масу колгоспних хат, кожного тижня демонструється кінофільм. В селі розмістилась пристань сплавної організації На пристані складається зрубане дерево, а далі плотами по р. Льві сплавляється до річки Прип”яті, а потім Дніпром. Змінився й побут населення. Молодь чоловічого й жіночого роду вже не ходить в постолах та домотканому одязі, одягаються як і міська молодь.

В місцевому клубі  проходили вечори, а вихідними днями - танці.

Якщо в давні часи перебродці харчувались бульбою, то зараз через продмаг в достатній кількості доставляється білий хліб, різна крупа, пшеничне борошно різних гатунків.  Майже в кожній хаті швейна машина. Перебродці добре заробляють від продажу клюкви, чорниць; та в місцевих організаціях - ліспромгоспі, сплаві лісу, збиранні соснової смоли.

Частина людності виїжджає на сезонні роботи і тільки 50 % населення працює в місцевому колгоспі. Негативним явищем в селі з’являється самогоноваріння, п’янство і неналежна трудова дисципліна в колгоспі.

Великі зміни відбулися і в школі. Заходами директора школи Мамона створена навчально-матеріальна база школи.
Закінчена будівництвом перша черга шкільної споруди на п”ять класних кімнат та дві кімнати іншого призначення.

Збудовано силами колективу робітників школи приміщення шкільної майстерні, де є столярна майстерня, майстерня по металу, кімната домоводства.

Заходами директора Мамона придбано для школи шкільну електростанцію “ШАС” десять столярських верстатів, токарний станок, три електромотори, тиски і комплект інструментів.

Придбано музикальні інстументи - мандоліни, гітари, балалайки, скрипку, гармошку.

В цьому 1958-1959 н.р. розпочато складання історії Перебродської школи з розрахунком, щоб продовження складання історії школи проводилося і в майбутньому.

1960 року відбулись великі зміни. Місцевий колгосп, як нерентабельний, був перетворений в підсобне господарство Дубровицького лісгоспу. В Перебродах засновано відділення лісгоспзагу, яке обслуговувало два села: Переброди і Будимля. Колишні колгоспники стали  робітниками. Звичайно замість колгоспних трудоднів вони перейшли на зарплату. Частина робітників була зачислена в штатні., а переважна більшість їх  становили  сезонними робітниками. Змінилося і ставлення до роботи. Сільськогосподврські роботи виконувались своєчасно і більш-менш якісно. Правда, перший рік ще держава більше витратила на утримання підсобного господарства ніж одержала від нього прибуток. Але твердо запроваджувався господарчий розрахунок.

Цього навчального року школа одержувала електричний струм від шкільної електростанції. Заняття проводилося в дві зміни, друга зміна при електриці. Але траплялись перебої. При школі не було досвідченого вчителя фізики - практика, тому довелося запрошувати із села доморощених, малописьменних “електриків” і “шоферів” для налагодження нормальної роботи шкільної електростанції. В результаті доглядачі розморозили корпус двигуна і станцію потрібно було капітально ремонтувати. Після цього в школі заняття проходили при газових лампах. Без електрики в шкільній майстерні так і не розпочиналось навчання учнів на деревообробному та залізообробному токарних станках.

Налагодилась дружба Перебродської школи з Ольманською школою братньої Білорусії. Ініціативу проявила в цій справі восени 1959 року Перебродська школа. Було підготовлено учнями концерт, виготовліено альбом дружби, відбулась поїздка в с. Ольмани Столінського району Білорусії. Відбулася тепла і дружня зустріч з учнями і вчителями Ольманської школи. У відповідь на візит перебродців, Ольманська школа прибула в Перебродську з концертом та подарунком - альбом дружби. У клубі відбувся концерт дитячої художньої самодіяльності - танці, пісні, вірші. Виступ проводився на російській, білоруській та українській мовах. Дружба і щорічний обмін візитами з концертами між двома школами - України і Білорусії тривав довгі роки. Альбом дружби Ольманської школи зберігається в шкільній бібліотеці Перебродської школи.

В літній період 1959-1960 р.р.колектив школи приймав активну участь в будівництві нового приміщення школи. В цьому навчальному році якість навчання учнів ще не досягла належної висоти, особливо по мовах і арифметиці. Причиною цього - двозмінне навчання 12 комплектів в незакінченій будівництвом школі, хуторська система розміщення дворів в шкільному мікрорайоні.

В 1960 - 1961 р.р. Перебродська школа працювала як повна восьмирічна. Випущено сім учнів, що одержали свідоцтва про закінчення восьмирічної школи.. На той період школа мала 12 комплектів на 270 учнів і працювала у дві зміни - початкові класи ранком, а 5-8 класи з 2 годин дня.

На кінець навчального року залишилось на повторний курс 9 учнів. Сім класів дали 100 % успішність. В роботі школи були досягнення і недоліки. Школа одержала фахівця по співах. Вперше учні почали вивчати нотну грамоту. Школа придбала баян та швейну машинку. Продовжувалось будівництво шкільного приміщення (додатково 6 класних кімнат). В будівництві нового приміщення школи приймали участь вчителі і учні.

Цього навчального року стались зміни і в с. Переброди. Вчителі школи ще з 1956 року підняли клопотання про відкриття в селі почти. Писали в центральні газети; писали до Верховної Ради УРСР, але керівники місцевого колгоспу категорично відмовлялись прийняти участь в доставці почтової кореспонденції від ст. Удрицьк до с. Гіереброд. Лише після ліквідації колгоспу і створення підсобного господарства Лісгосгізагу, колектив вчителів знову порушив перед Ровенським обласним управлінням зв”язку питання про відновлення в селі почтового відділення зв”язку, яке існувало в Перебродах до війни.

З 1 січня 1961 року було затверджено Перебродське відділення зв”язку. Була перевезена з с. Будимля будівля колишнього ветпункту і з вересня 1961 року почта почала приймати посилки, грошові перекази та ін.

В 1961-1962 н.р. Перебродська школа працювала як повна восьмирічна. Школа мала 13 комплектів на 302 учні і працювала вперше в історії своїй в одну зміну. Та мабуть серед восьмирічних і середніх шкіл Дубровицького району це була єдина школа, що перейшла на однозмінне навчання. Це сталося в результаті закінчення будівництва великого шкільного будинку на 10 класних кімнат.

Позитивним явищем в житті школи було створення на шкільному подвір’ї квітників, рибного ставка на території підсобного господарства. Були закладені поруч шкільного будинку навчально-дослідні ділянки. Школа виїздджала з концертом в с. Ольмани та с. Будимля. Закінчило восьмирічну школу 28 учнів. Батьки учнів писали клопотання перед вищими органами про відкриття в с. Переброди середньої школи.

З 1 вересня 1962 року відкрито в с. Переброди 9 клас і школа перетворилась в Перебродську середню трудову політехнічну школу з виробничим навчанням. Визначено Облвно для школи виробниче навчання по спеціальності - лісовод-механізатор. В школі 14 класокомплектів, в першу зміну працює 11 класокомплектів, а в другу - 3 класокомплекти. Всього в школі навчається 339 учнів. При школі відкрито інтернат для учнів з Будимля та Ольмани.
При школі створено партійну організацію, учнівську комсомольську організацію. Для учнів 9 класів кожної суботи організовувались молодіжні вечори.

В 1963-1964 році в школі вперше почав існувати 10 клас. Чи могли навіть мріяти поліщуки, що в їх бідному, неписьменному селі, захованому серед поліських боліт, буде середня школа. Навчання в школі проводилось в дві зміни. Село розросталося, дітей в селі народжувалось багато. Саме тоді назріла потреба побудови нової великої школи.

У 1997 році було збудоване нове приміщення школи. На той час відкриття нової школи було справжньою подією навіть для області, не кажучи про таке віддалене село, як Переброди. Школа будувалась довго і мало хто вірив, що це будівництво колись закінчиться. Але коли за справу взялась одна з Рівненських будівельних організацій, то через 2 роки школа була здана в експлуатацію. На відкриття школи прибув очільник області Микола Сорока, який подарував школі перший комп'ютер. З великим трудом було досягнуто обладнання для школи, тому за проектом школа була здана без обладнання. Зрештою в школу були завезені нові парти, шафи, стільці, хоч і не в повному обсязі, все ж таки це була велика перемога. За обладнанням довелось об'їзджати всю область. А обладнання для актового залу було завезене із Житомирської області. Знову за роботу взялись вчителі: скручували парти, ремонтували старі меблі, прикрашали школу. Через два роки школа приймала нараду директорів, згодом - нараду заступників директорів району. А в наступному році пройшли в школі семінари вчителів початкових класів, вчителів фізики. І так майже кожного року. Учні займали призові місця на різних конкурсах в районі, показували непогані результати з предметних олімпіад.

Зараз в Перебродівській школі нараховується близько 360 учнів, 43 вчителі. Школа перейменована в навчально-виховний комплекс, до якого увійшов і дитячий садочок «Сонечко», розрахований на 20 місць.

Великою окрасою села є Свято-троїцький православний храм, який був освячений 27 жовтня 1993 року. Побудований храм на місці старої церкви, яка була зруйнована радянською владою весною 1980 року. Настоятелем храму є ієрей Олег Парипа. Ще студентом 4 курсу Волинської духовної семінарії був рукоположений отець Олег, та направлений на парафію в с. Переброди. Прийняв новий настоятель церкву у невтішному вигляді: дах протікав, стіни прогнивші, від зробленого наспіх парового отопления, залишилася лише назва. При ініціативі настоятеля, підтримці церковного активу та спонсорській допомозі в 2008 році почали капітальний ремонт будівлі храму, який завершили в 2013 році.

В селі діє ще одна конфесія - Пятидесятники, що своїми зусиллями та залученням спонсорської допомоги побудували великий та гарний Дім молитви.

В 2003 році було реорганізовано перебродівський ФАП в лікарську амбулаторію загальної практики сімейної медицини. От тільки шкода, поки що працює вона не в тому об'ємі на який спроможна. Дуже шкода, що немає сімейного лікаря, який має стати господарем в амбулаторії. Проте в разі потреби в амбулаторію приїзджають лікарі всіх спеціалізацій. Позитивним є наявність в амбулаторії стоматолога, лаборанта.

В приміщенні школи розміщена також і публічно-шкільна бібліотека з книжковим фондом близько 19 тисяч. До послуг учнів, вчителів та жителів села є широкий спектр періодичних видань. Бібліотека нараховує 530 читачів. В ній щорічно проводяться різні масові заходи - вікторини, читацькі конференції, огляди літератури, обговорення книг. Проходять тижні дитячого та юнацького читання, організовуються книжково-ілюстративні виставки.

Залишає бажати кращого і організація дозвілля дітей та сільської молоді за відсутності в селі клуба, який згорів 14 листопада 2011 року.

Незважаючи на значну віддаленість населених пунктів та незадовільний стан доріг, транспортне сполучення з районним та обласним центрами здійснюється кілька разів на день і цілком задовольняє сільське населення.

Мережа торгових точок з кожним роком збільшується - на даний час функціонує 6 магазинів.

Близькість сусідньої Білорусі обумовила наявність тут прикордонної застави та дії пункту спрощеного пропуску «Переброди - Ольмани». Відкриття пункту в 2007 році дає можливість жителям прикордонних сіл спілкуватися.

Не менш заслуговують на увагу й лісові угіддя села. На території сільської ради розташовано аж два лісництва. Унікальність місцевої флори і фауни спонукала створити тут природоохоронний заповідник «Північне лісництво» площею 7565 га. Водно-болотний масив міжнародного значення «Переброди», єдиний в Україні, що зберіг свій природний стан. Це водно-болотне угіддя має міжнародне значення згідно з Рамсарською конвенцією. Своєрідність та рідкісність флори та фауни давно привернули увагу вчених до нашого краю.

Болотний масив Переброди заслуговує на охорону, як унікальне місце, де мешкають рідкісні та зникаючі види тварин. Це один з найбільших резерватів рідкісної орнітофауни в Україні, є місцем гніздування рідкісних видів, таких як: лелека чорний, скопа, змієїд, орлан - білохвіст, глухар, журавель сірий, пугач, очеретянка прудка. На сьогодні на території заповідника виявлено 29 видів рослин, які занесені до Червоної книги України, 27 із них вперше виявили співробітники міжвідомчої комплексної лабораторії Інституту ботаніки під керівництвом професора.

Рівненський природний заповідник створений з метою збереження та відновлення унікальних природних комплексів. Тут заборонені всі види рубок, за виключенням санітарних, які пов'язані з ліквідацією джерел шкідників і хвороб: заготівля сіна, лікарських рослин, квіток, насіння, дикоростучих плодів і ягід, грибів, випасання худоби. Забороняється полювати, ловити рибу тварин та втручатись у будь-які природні процеси.

Не менш привабливим куточком нашого краю є голубі плеса рибгоспу «Полісся». Перші стави, дамби були зведені ще за роки, коли територія наших земель була під Польщею. Залишки дамб, яким майже 100 років, є свідками тих давніх часів. Сучасний рибгосп Полісся (Черетяни) з заповідником має угіддя, які впритул межують з заповідником. За рік тут вирощують і продають десятки тон риби. В основному це карп.

Найбільші стави це «Юпітер» і «Марс». Наприклад, по периметру « Юпітер» 9 км. Саме тут, під чистим небом, в тіні могутніх дерев з вудкою рибалки можуть повністю насолодитися красою поліської природи. Відпочинок можна поєднати з дослідженням рідкісних видів флори і фауни.

Наше село багате на таланти. Проживають в селі люди старшого покоління,що входять до фольклорного гурту села. Вони неодноразово виступали в області, в Польщі, в Києві на фолк - фестивалі « Країна мрій» (2006 рік). За їх участю проводяться концерти в селі разом з молоддю села. І саме спілкування молоді зі старшим поколінням сприяє відродженню і зміцненню фольклорних багатств нашого краю.

Гордяться жителі села і своїм поетом Володимиром Федотовим. Сповнений енергії та рішучості поет прагне до того, щоб цей світ, хоч не набагато, але був кращий. Випустивши збірку «Доля, якої нема» він показав себе, співцем поліського краю - людиною небайдужою, якій болять людські болі, яка може сказати за всіх і переболіти за всіх.

Населення села становить 1704 жителі. На території села на протязі одного 2012 року народилось 49 дітей. Виконкомом сільської ради оформлено 137 справ на представлення до почесного звання України « Мати героїня».

«Ніхто не забутий, ніщо не забуте…»

Минають роки...

Виповнюється 70 років з тієї травневої ночі, коли замовкли останні постріли гармат, розриви снарядів, прийшов довгоочікуваний мир, оплачений ціною крові і сліз.

Все далі відходять грізні і важкі роки Великої Вітчизняної війни, але не згасає пам’ять про тих, хто віддав своє життя і захистив рідну землю від ворогів.

О, не забудьте тих, що рвались крізь багнети.
В степах поклали голови свої,
Щоб більше нашу голубу планету
Не шарпали розбійницькі бої.    

Весь світ усі чесні люди вшановують переможців.

Схиляймо голови перед пам’яттю полеглих і безмежно дякуймо живим учасникам війни, які своїм життям та важкою ратною працею забезпечили величний День Перемоги.

На сьогодні обставини склалися так, що ревізується і переглядається вся наша історія. Але є такі віхи нашого життя, їх скоріше можна назвати святими , яких ніхто не має права торкатися, так само, як і не має забути...

Бо було все. Були німі кургани, й війна ішла
Не на життя - на смерть —
Гриміли залпи і ятрились рани
І світ ішов, здавалось, шкереберть,
І вся планета ніби очманіла.
Людина в землю заривалася, як кріт.
А над землею бомби стугоніли
І падали тіла на рваний дріт.
Це все було ... О, не забудьте, люди!
Своїх братів, що нині не живі...

Це йдеться про роки ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ, СВЯЩЕННОЇ, НАРОДНОЇ.

За свою історію наша Батьківщина переживала багато тяжких днів і років, але такого суворого випробування, як ця війна, на долю народу не випадало, мабуть ніколи. Смерть косила мільйони людей, вогонь пожирав міста й села, з лиця землі стиралися цілі поселення.

І на сьогоднішній день остаточно не можна підрахувати, скільки наших людей загинуло в роки війни.

Фашистські гармати вдарили з-за Бугу по мирних оселях , вогневий шквал спопелив десятки набужанських сіл. Ворожа авіація нанесла бомбові удари по Володимиру-Волинському, Любомлю, Ковелю, Луцьку.

Війна одразу опалила волинян, а згодом стерла з лиця землі 203 населених пункти в Рівненщині, 328 зруйнувала частково. Вона постукала у домівки жителів області 15 тисячами похоронок, забрала життя більш, як 260 тисяч краян, вивезли в рабство до Німеччини 30 тисяч юнаків і дівчат. А за цими моторошними цифрами стоять конкретні імена людей - хліборобів, студентів, робітників , інженерів, вчителів, які в 1941 стали солдатами.

У боях за визволення Дубровицького району від німецько- фашистських загарбників загинуло 866 воїнів, партизанів і підпільників . Понад 7700 воїнів уродженців району - воювали на фронтах Вітчизняної війни, майже 1400 з них удостоєні бойових нагород.

Світлій пам’яті полеглих на полях битв у районі встановлено 20 пам’ятників і обелісків. У Дубровиці і Висоцьку воїни й партизани поховані у братських могилах.

78 наших односельчан - перебродців навічно залишилися в роки війни в Латвії, Литві, Білорусії, Німеччині, Польщі, Чехії, Словаччині, Австрії й Росії.

Дорогою ціною дісталася нам Перемога. Батьківщина втратила 20 млн. кращих синів і дочок.

Могили, могили, скільки лишилося на дорогах війни. В них лежать ті, хто ніколи не погляне на цей чудовий світ. Скільки загинуло людей на війні? А скільки було поранено? Скільки молодих людей залишились інвалідами на все життя? А скільки вдів і сиріт?

Хіба можна цифрами визначити людське горе? Хіба цифрами можна визначити героїзм людей?

Все менше залишається серед нас тих, хто пережив ті грозні часи, хто відстояв нашу свободу.

Відстояв дорогою ціною в свинцевих атаках, в палаючих танках, закриваючи грудьми кулеметні амбразури, замерзаючи в окопах.

Ось який невеликий список тих, хто живуть серед нас із ВЕТЕРАНІВ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ.

СЛУХАЙМО ЇХ, ШАНУЙМО їх, вклоняймося їм, ДОПОМАГАЙМО ЇМ! ХАЙ ВОНИ ЯКОМОГА ДОВШЕ БУДУТЬ СЕРЕД НАС - ЛЮДИ, ЯКІ СВОЄЮ МУЖНІСТЮ І ВІДВАГОЮ НАВІКИ ВПИСАЛИ В ІСТОРІЮ ПЛАНЕТИ ЗЕМЛЯ ОДНУ З НАЙСЛАВЕТНІШИХ СТОРІНОК.                          

Чмуневич Стефан Павлович

Народився, Стефан Павлович, 13 вересня 1928 року. Родина майбутнього ветерана була небагата, часи були тяжкі, голодні. Коли йому виповнилося 22 роки, Стефан Павлович одружився, дружиною стала Буян Агафія Савівна. Та через півроку його забрали до лав Червоної армії, де Стефан Павлович служив 3 роки та 8 місяців. Разом з ним на війну пішов і рідній брат Стефана Павловича Григорій, якому вже не судилося повернутись живим.

Коли Стефан Павлович повернувся в рідне село, у нього народилось п’ятеро дітей: троє синів (один помер ще малим) та двоє дочок.

Стефана Павловича відзначено трьома медалями,  має онуків та правнуків.

Жовклий Петро Іванович

Жовклий Петро Іванович, народився 15 вересня 1918 року в селі Переброди в сім’ї селянина. Батько Жовклий Іван Васильович народився 1892 р., помер 1945 р. Був на війні. Мати Жовкла Марина Данилівна, народилася 1896 р., померла 1980 р. В сім’ї було шестеро: Петро, сестра і чотири брати. Померли всі, залишився один Петро. Закінчив 4 класи в 1930 р.

Одружився з Хомич Параскою Кіндратівною в 1937 р. Місце реєстрації і вінчання в церкві Ольмани Сталінського району Брестської області. В 1939 р. народилася дочка Ольга.

Почалась війна. За призначенням попав у другий білоруський загін, яким командував Жуков. Був наводчиком артилерії. Три рази був поранений. Тяжко ранений був у Польщі., місто Люблінх і в Германії - 2 рази м. Фустенберг.
Мав звання старшого сержанта в/ч № 5285 .Після поранення працював санінструктором. Потім знову відізвали на фронт. Дійшов до Брандербурських воріт.

Після закінченя війни ще був у Германії до квітня 1946 р.

В 1947 р. народився син, дочки - 1949 р, та 1951 р. Постійно проживав у селі . Працював на різних роботах .

Чмуневич Петро Павлович

У невеличкому, мальовничому селі Переброди, що на Поліссі, в селянській родині, у багатодітній сім»ї народився 3 лютого 1924 р. Чмуневич Петро Павлович. Де було шестеро дітей. Батько Павло Миколайович дуже гарно грав на скрипці.

З дитинства був самостійним, допитливим, любив співати.

З ніжністю він згадує свою найстаршу сестру Євгенію, тому що перші свої кроки він зробив держачись за її руку. Маленькому Петрові було один рік, коли він, йог три сестри і три брати залишилося без матері. Батько одружився вдруге, у мачухи народилося ще двоє дітей, і життя в хаті стало нестерпним.

Петрові дуже хотілося вчитися. Тому, коли йому виповнилося 8 років, його віддали до Польської школи (так як на той час наша територія перебувала під владою Польщі). Закінчивши 4 класи Польської школи (школа на той час в нашому селі була чотирирічна та польськомовною), змушений був іти працювати.

Коли йому виповнилося 14 років, хлопець пішов у найми. Ще з дитинства він пізнав тяжку сирітську працю, наймаючись до заможних людей пасти корів та рубати дрова.

У 1941 р., коли почалася Велика Вітчизняна війна молодшому парубку виповнилося 17 років.

Свої воєнні і повоєнні роки він розповідає у своїх спогадах.

Спогади Чмунееича Петра Павловича

«Коли почалася Велика Вітчизняна війна у 1941 р., мені виповнилося 17 років. Так у моє юнацьке життя увірвалася війна на важкі повоєнні роки. Назавжди у пам»яті залишилася війна, чорні дні окупації України гітлерівськими загарбниками.

У 1942 р., осінню, коли німецькі війська захопили наше село, багато моїх ровесників- односельчан молодих хлопців і дівчат 16-17 років у тому числі і мене забрали і вивезли на роботу до Німеччини.

Добре пам’ятаю той день, коли вранці зійшло сонце, зібрали нас всіх. Моїх односельців та з інших сусідніх сіл в м.Сталін (Білорусія) і погнали прискореним маршем до ешелону. Попрощалися ми з своїми близькими і рідними, і не знали чи ще зустрінемся. Не знав і я, якою буде моя доля, там на чужині, на території ворогів. Ще коли везли нас на нашій землі, пішов наш ешелон під отос але задні вагони в яких я був, тільки здригнулися, двоє спробували втікати ... не, звісно, їх постріляли. Були такі, що втекли, але їхні сім’ї залишилися під окупацією німців.

Завезли і роз приділили нас кого-куди. Я попав у німецьке місто Гданськ, де перші три місяці проходив підготовку електрозварника. Далі відправили мене працювати на завод, де виробляли воєнні кораблі, торпеди та інше. Чого тільки не натерпівся за два роки полону. Половину, хай меншу, об»їхав за цей час, і на заводі робив, і в Рурській області вугілля копав, де тільки не гнали, німецькі гади і били, і кулаками й ногами топтали...

І годували нас скрізь однаково: півтораста грамів хліба та ріденька болонда з брукви, або ще каляраба - схоже до капусти, твердіше і гірчило.

Жили у лагері в бараках, по тридцять чоловік у кімнаті, спали на трьох-ярусних ліжках.

Був одного разу такий випадок. Привозила маптина хліб у магазин біля лагеру і декому щастило з нас розгружати її, тому й попадав добрий шматок хліба. Одного разу позвав і мене комендант розгружати хліб, я ношу ложки з хлібом, а він пахне свіжий і так мені хочеться, недовго думаючи я за буханець хліба і в карман «куфайки», а знав що там дирка під підшивкою, от бачу і є одна хлібина за спиною. Думаю що ж одна, нас багато в бараці, й по кусочку не вистачить, взяв і другу. Після закінчення розгрузки, продавщиця недорахувалася дві булки хліба. Нас построїли і перевіряють, от і моя черга, ну, думаю, попавсь. Але німець не подивився за спину, так перший раз я і проскочив. Але коли другий раз я зробив так само при перевірці все-таки знайшли у мене хліб, все думаю, смерть, і давай я втікати. Перебіг свій табірний двір, вони за мною, я в сусідній польський табір, заскочив у кімнату до польських дівчат , і прошу щоб заховали, вони мене в шкаф. Зайшли німці і питають чи небачили руского полоненого, але дівчата не видали, так і залишився живим. А коли потемніло прокрався я назад у свій лагер, ліг на нари і заснув. Так німці і не дізналися хто це був.

Було багато різних ситуацій, щоб все розказати треба книжку писати, (за роки полону тільки шкіра лишилась на кістках, але роботу треба було робити).

Зустрічались різні люди і російські, і українські, і польські, і німецькі добрі і погані. Згадую одного вже старшого німця, який працював на тому самому заводі, що і я . І поставили мене йому у «підсобники». От він мене потроху і підгодовував, приносив з дому то кусок хліба, то печену картоплю ... Та от знайшовся між своїх «падлюка», доніс комендантові табору про це і нас роз»єднали. Потім я довідався що загинуло у нього на фронті п’ятеро синів, і коли прийшла похоронка на останнього сина, написав німець записку на Гітлера з нецензурними словами, засудив його за смерть своїх синів, і загинув сам покінчивши своє життя самогубством. Так я дізнався, що не всі німці хотіли воювати, але були такі часи, коли в Німеччині була жорстока нацистка влада, і ніхто не питав рядового солдата, його власну думку. У 1945 р. був визволений, німці відчули свою поразку, втікали рятуючись, так я втік до своїх на фронт. Три місяці проходив підготовку кулеметника «пульомьотчика». Дали кулемета «Максим» із другим Білоруським фронтом яким командував Василь Васильович Рокосовський наступали ми без перепочинку.

Після одного з тяжких боїв на р.Ельбі, де загинуло багато моїх фронтових товаришів, залишився я з пораненим лейтенантом, якого виніс і за це мені дали орден «За відвагу». Разом з нами наступали польські війська під командуванням Ванди Василевської. Згадую тоді багато загинуло російських солдатів на річці, вдарила німецька артилерія і потопилось багато солдат.

На відміну від моїх двох братів, які загинули на війні, мені пощастило за всю війну не отримав жодного поранення, хоч не раз бував у справжньому фронтовому пеклі.

Майже два рази смерть зовсім близько підходила до мене. Одного разу, коли був я черговий на кухні, ми варили по черзі, на цей раз була моя черга, приставив я варити кашу і пішов ляг на нарах, коли чую кричить мій один товариш, «Петро, біжить каша», я бігом схопився і в цей самий час снаряд впав на мої нари, де тільки одну секунду я лежав, от так каша спасла мені життя, але я знаю, що це була Воля Божа.

Після війни ще два роки перебував я на військовій службі, а новина про демобілізацію застала мене в Караганді. Саме з відтіля добирався додому, чим міг, трохи поїздом, трохи якимось транспортом, а трохи ногами.

Коли в 1947 році повернувся у своє рідне село не було вже в живих багато близьких, рідних , друзів. Війна зробила свої жорстокі наслідки, все зруйнувала.

Після війни одружився з Парасковією Кузьмівною. Народилася одна дочка Надія, 1952 року народження, яка проживає до цих пір в с.Переброди.

Працював все життя в колгоспі с.Переброди. на даний час має 4 внуки та 6 правнуків, які доречі теж не залишили своє рідне село.»

Військові нагороди ветерана

Денищич Григорій Іванович

Народився 1920 р. в бідній селянській родині. Коли виповнилося два роки, померла мати. Батько одружився вдруге. Крім мене з братом, з’явилися ще діти, народжені мачухою. Сім’я жила в злиднях. Мачуха була жорстокою, людиною. Тому найбільше перепадало сиротам. А як зіп’ялися на ноги, то змушені були заробляти на хліб самі. Пасли чужу худобу, наймитували. Згодом помер батько. Життя стало ще гіршим. Прийшлося наймитувать аж до 18 років. Спогади Денищича Григорія Івановича (1920р.н.)

У грудні 1942 р. добровільно вступив у партизанський загін ім.Кутузова під командуванням Федорова І.С. У загін входили з»єднання Бегми В.А., Медведева Д.Н., Сабурова А.Л., Вершигори П.Л. Загін діяв на території Рівненської, Житомирської, Волинської областей, а також на території Брестської області сусідньої Білорусії. Серед партизанів були українці, росіяни, білоруси. Багато було месників з нашого Дубровицького Полісся. Загін вийшов із брянських лісів в напрямку західних областей України, Білорусії і діяв у тилу ворога. Загін був діючий, пересувний. Месники підривали залізниці, мости з метою перешкодити ворогам просуватись уперед. Часто вступали в сутичку з ворогом, особливо на залізній дорозі Сарни - Олевськ, де був підірваний німецький ешелон, який переводив соняшникове насіння з України в Німеччину. На залізниці Брест - Ковель теж було завдано шкоди німецьким ешелонам, які доставляли німців - волків і техніку, і боєприпаси для боротьби з нашими фронтовиками. Нападали на німецькі гарнізони в Сталінському районі.

Особливо тяжко було з боєприпасами. Приходилось влаштовувати нічні посадочні аеродроми для прийому літаків з Москви, які забезпечували зброєю, боєприпасами. Іноді такого літака чекали по 2-3 місяці, розкладаючи при цьому щоночі вогневі точки. Важко було. А в районі Морочно Зарічнянського району вщент розгромили німецькі склади із зерном і всяким продовольством, що його звозили німці з усіх усюд для своєї армії. Було там багато худоби - коней, корів, овець. Все це відібрали і скористувалися цим не тільки партизани, а й жителі всього району. А в с.Борова не вдалося зробити аеродрома, бо німці попали, і ми опинилися аж у Житомирській області на посадочному аеродромі села ДуСницьке. Сюди льотчики, перелетівши фронт, привозили боєприпаси. Це було завжди в 11 год. Вечора. А від нас забирали, якщо вдалося, поранених, вагітних, дітей, немічних старих людей.

А ось ця подія запам’яталася на все життя, Важко говорити про неї, бо коштувала вона і здоров’я , і чуть не життя. В районі Дубрівська нас було оточено німцями. Була якраз рання весна 13 березня. Нас було всього зо. У німців - цілий батальйон. Відбувалося все біля аеродрома. Ми чекали боєприпаси. Німці ж вирішили скористатися цим. щоб захопити боєприпаси для своєї армії. Відкрили вогонь. Саме тут отримав тяжке поранення в праве бедро, праву ногу і в ліву руку. Кровотеча була велика. Лежав у кризі я. зі мною поруч був мій брат із Ольман. Були Іван Свтухович. Саме він витяг мене з поля бою до наших кулеметів, які захищали перекриттям нас. Скрізь була вода, лід. Іван, прив’язавши мене до себе моїм ременем за руку, припадаючи до землі, до льоду, тяг за собою на протязі майже кілометра. Я просив його, щоб сам не мучився, а рятувався як може. Мене ж щоб залишив або вбив. Іван цього не зробив. Дотягнув до захисного місця, де мене поклали на носилки і несли в ліс. Потім відвезли в санчасть на возі аж цілих ЗО км. Везли підвищеними місцями, просив води, а її ніде не було. У санчастині було нелегко: не було ні бинтів, ні йоду, ні інших медикаментів. Надії на моє ви здоровлення не було. Як крізь сон пам’ятаю, що лікар Михно М.М. та його дружина, теж лікарка, Михно Н. говорили, що з моїх ран погано пахне. І нічого з мене вже не буде. Виходжувала разом з лікарями мене медсестра Шинкаренко Люба, котра до цього часу проживала в м. Березне. Лікував там же, в лісах, мене і лікар з Дубровиці Ройтенберг Йосип Іванович.

Після поранення на виздоровлення був направлений у місцевий диверсійний партизанський загін Каплуна. Ще зовсім хворий брав участь у визволенні Сталіна від фашистів. Тяжко було всім . Дай Боже, щоб ті часи не повторились більше, щоб всі жили в радості і щасті

Денищич  Григорій Павлович

Народився 14 листопада 1927 року в селі Переброди Столінського району, Брестської області в сім'ї селянина-бідняка, жили бідно. В батька землі було мало, але в 14 років я умів орати. Сім'я складалася: батько, мати, дві сестри, два брати-близнюки, які народилися у війну 1943 році і я. Тоді наше село було під Польщею. Я закінчив 4 класи польської школи.

В 1943 році батька забрали на фронт, де і загинув у Латвії. Мене забрали в 1944 році, на той час було всього 17 років. Коли Радянська Армія вигнала поляків, наше село стало відноситись до Рівненської області, Висоцького району, згодом до Дубровицького. «Учебку» проходили у Висоцьку, а потім у Рівному, звідки й відправили на Японський фронт. Дуже багато хлопців повтікало, хоча й залякували нас, що якщо щось, то виріжуть із-за нас всю сім'ю.

Я втекти аж ніяк не зміг, осінь, дуже сиро, постоли порвались. Але все-таки нас залишилось четверо.

Завезли нас поїздом у Марійську PCP. Холод, мороз 60°, поки добіжиш до столової відморозиш лице. А далі Урал, озеро Байкал, а далі на Монголію.

Скрізь ішли пішки. Пройшли безводні степи Монголії, Маньчжурії і до Китаю.

Японці позривали і попалили всі мости, довелося форсувати дуже глибоку річку по саму шию, ішли ланцюгом. Ланцюг хтось пустив, розірвався і я пішов на дно. Ще підсвідомо пам'ятаю, що хтось із хлопців сказав: що з мене нічого не буде. Але командир приказав хлопцям спочатку витягти на берег і там відкачали.

Служив у Китаї, в артилерії, батарея № 57, був відмінником бойової і політичної підготовки. Від важких походів отримав розтяжку вен. І під час таких походів дуже хотілося їсти, голодували. Люди нам допомагали, давали рис, хоча за це нас карали військові. Китайці були дуже і дуже акуратні. Спілкувалися з допомогою перекладача. Пізніше в місті Цінь-Жоу в військовому госпіталі зробили операцію.

Зараз я інвалід II групи, голова ветеранської організації села Переброди, маю звання майор у відставці. Прослужив я у Китаї майже 8 років. Повернувся додому у серпні 1951 року. Працював комірником у колгоспі, секретарем сільської ради, начальником пошти. Неодноразово був на дошці пошани в м. Дубровиця та м. Рівному. Жінка - Денищич Ганна Мартинівна, працювала все своє життя вчителькою початкових класів і зараз з нею вдвох на заслуженому відпочинку. Маю 2 сини і дочку. Всі мають свої сім'ї, але дочка, зять і онук проживають разом з нами і донині.

Ось така коротенька розповідь.

Петровець Іван Петрович

Петровець Іван Петрович, народився 10 листопада 1928 року в селі Переброди в родині селянина .В сім’ї було семеро дітей: четверо дівчат та троє хлопців , серед яких Іван Петрович був наймолодшим . Навчався у польській школі.

В січні 1945 року призваний до Висоцького військомату, де й проходив стройову підготовку . З 1945 по 1947 рр. був членом групи «ястребки» , де командирами були : полковник Носков , лейтенант Гаврилов , сержант Перець . Потім був направлений у ФЗО в місто Кривий Ріг Дніпропетровської області. У 1950 році був призваний до армії, де й прослужив чотири роки.

Повернувшись працював в лісництві, на рибцесі і до виходу на пенсію в колгоспі «Жаденський».

Колективна робота учнів Перебродівської ЗОШ

Петроведь Іван Павлович

21.08.1968 р.н. с. Переброди Дубровицького р-ну нагороджений медаллю «За бойові заслуги» та «Воїну - інтернаціоналісту»