Статистика




Релігійні громади Друк e-mail

Нариси з історії православного храму с. Переброди

«Побудую Я Церкву Свою, і сили адові не переможуть її»
(Мф. 16. 18)

Кожен народ має свої символічні місця, свої святині, втілені в його матеріальній культурі. На Русі, з давніх-давен, такими святинями були й залишаються храми. Напевно, немає такого села чи міста по всій Україні де б на самому видному місці не височів собор чи храм.

Йдучи за літописним рядком преп. Нестора Літописця, дізнаємось, що коли руський князь Володимир Великий сам охрестився в православ’я, то збудував у Корсуні православний храм. І хоч є свідчення, що православні храми були й до офіційного хрещення, але саме з цього часу починається масове будівництво храмів по всій Давньоруській державі, явивши велич вітчизняної храмової архітектури, що виразилась у тих величних формах, які творили наші найкращі архітектори, зодчі, будівельники.

Останнім часом у нас в Україні з’являється тенденція, а точніше сказати, відновлюється добра традиція, започаткована ще відомими істориками та дослідниками України XIX ст. (Д. Бентиш-Каменським, М. Маркевичем, М. Костомаровим, В. Антоновичем та ін.), зацікавленості до ретельного дослідження історичного краєзнавства. І це по-своєму досить виправдано та доцільно. Оскільки наша держава складається з величезної кількості сіл та селищ, невеликих містечок та великих міст, то вивчаючи історію відповідного краю, таким чином, ми робимо великий вклад у скарбницю вивчення історії  цілої країни.

Так і ми, жителі села Переброди, вирішили звернутися до нашої минувшини.

І, з огляду на вищевказане, дослідити історію й нашої святині - Свято-Троїцької церкви.  Першу спробу дослідити    історію нашого населеного пункту, було    зроблено ще за радянських часів, завучем Перебродської середньої школи Івашиною Д.М. Рукопис його дослідження на даний час знаходиться в шкільному музеї. Автор опирався переважно на спогади селян, дані загальноісторичних досліджень, зібрано деякі фотоматеріали. Проте робота Івашини Д. носить загально описовий характер, за браком джерел має досить слабку фактологічну базу, та майже зовсім не торкається історії Храму, ймовірно по причині панівної на той час атеїстичної ідеології. Та не дивлячись на ці недоліки, праця Івашини для нас має велике значення, оскільки був зроблений почин, закладено фундамент дослідження.

Слід відмітити також роботу студентки історико-соціологічного факультету РДГУ, Іценко Ольги, яка в рамках вже курсової роботи провела дослідження з історії населеного пункту с. Переброди. О. Іценко, опираючись на роботу Івашини, значно доповнила останню додатковими свідченнями старожилів села, матеріалами періодичної преси з Рівненської обласної бібліотеки, залучала довідниковий матеріал, в тому числі й дані з довідника «Історія міст і сіл України» (за ред. П. Тронька). Важливо, що дослідниця робить спробу відтворити вже й історію Перебродівського храму.

У своєму дослідженні (див.: Яакошзкі в. \Volyn. Przewodnik кга^палусго- икгаіпіе с І. Рп^колу, 2005. 8. 157), згадує Переброди та церкву й польський вчений Г. Раковський. Він вказує на битву при Орловий Горі, що на північ від Переброд, на кордоні сучасних України та Білорусі. Відбулася битва 29 вересня 1655 року і точилась між російськими військами, під командуванням князя Д. Волконського, та польськими, яким і було нанесено поразки. Та його праця носить більш оглядовий характер, з акцентом на топоніміко-географічні дані.

Слід вказати також і на ряд краєзнавчих експедицій до с. Переброди працівників Рівненського краєзнавчого музею, які займались збиранням матеріалів (інтерв’ювання, бесіди, фотографування) з історії села в цілому та церкви. Останнім часом, селом почали цікавитись краєзнавці з республіки Польща, які акцентують свою увагу здебільшого на збиранні архаїчних пісень, відтворенні та відродженні перебродівської древньої пісенної традиції загалом.

Цей коротенький нарис з історії Перебродівського храму, звісно, є лише скромною спробою зібрати всі вже існуючі матеріали та, по можливості, доповнити новими. Зрозуміло, що на цьому ставити крапку в дослідженні історії краю, вважаючи його завершеним, ми не маємо ніякого права. Пошукова робота продовжується, уточнюються багато даних, перевіряються факти. Можна сказати, що це лише чергова сходинка до об’єктивної історичної Істини.

Оскільки парафія с. Переброди з самого свого створення була приписною до православної общини білоруського села Ольмани, то й історія храму тісно пов’язана з цим селом. Дуже важко відтворити точну хронологію подій в історії перебродівського храму, оскільки дані в основному базуються на свідченнях старожилів, а вони переважно малописемні.

Щодо датування року побудови храму, то деякі жителі села називають 1905 рік. В архівах м. Мінська (Білорусь), є документи («Мінські єпархіальні відомості»), в яких рік побудови церкви с. Переброди значиться 1913. З достатньою ймовірністю похибки можна припустити, що в 1905 р. храм почали будувати, а закінчили будівництво та освятили вже в 1913-му році, проте, це лише припущення. Вищезгаданий Г. Раковський датує церкву XIX століттям, проте жодних даних у підтвердження не приводить. Храм носив назву Свято-Троїцького, про що свідчать і спогади старших перебродівців, і згадані «Відомості».

Дещо раніше побудови перебродівського храму, почали будувати церкву й в с. Ольмани, яка рахувалась основним    приходом, оскільки більшість земель священника була саме тут, та й люди були більш активними. Оскільки парафія була спільною, то й пожертви на побудову Ольманського храму збирали також з обох сіл. Старожили (зокрема, Деншцич Г.І.) пригадують, що в Ольманській церкві половина перебродівських пожертв. При побудові враховували прихожан з Переброд, тому відповідно метраж самої будівлі був досить масивним, на троє дверей.

Коли церкву будували, то, як вказано у «Відомостях», вже існувала каплиця, що на центральному кладовищі, на честь св. Параскеви, якої точно, чи мучениці (IV ст.), чи Сербської (XI ст.), невідомо. Можливо, Параскеви Мучениці, оскільки перебродівці своє престольне свято звали «П’ятьонкою», саме так, за церковною традицією, названа свята мучениця. Але не факт, оскільки саме ім’я Параскева, в перекладі з грецької означає і «приготування», і «п’ятниця», а сербську святу іноді називають Параскева- Петка.

Важливу роль у побудові церкви, та й у історії всього села, відіграв перебродівський войт («солтус») - Жовклий Петро Борисович (в селі його звали «Нотою»). Саме він спас перебродівців від розстрілу німцями 1942 року, на свято Введення Богородиці.

Староста спеціально для церковного будівництва виділив у лісі «обруби» (лісова ділянка), де заготовлювали ліс для будівництва Ольманського, а згодом і Перебродівського храмів. За словами старожилів, ліс був дуже високого сорту, з великим вмістом смоли - «стрижень». Самі перебродівці будувати храм не наважились, хоч всіляко й допомагали, будівельників- євреїв було викликано з Білорусі, багато старожилів сходяться на тому, що це були хороші спеціалісти. Є свідчення (Деншцич Г.І.), що будували  свої спеціалісти. Можемо припустити, що окрім запрошених приймали участь також і місцеві спеціалісти.

Зовні церква залишалась нефарбованою, проте при високій якості деревини це їй не шкодило, адже смоли були хорошим природнім антисептиком. Дещо згодом, перед війною робився ремонт, тоді, мабуть, будівлю пофарбували - були присутні голубуватий та зелений кольори. Зсередини, як згадувала, вже покійна, Жовкла П. (1911 р.н.), храм було пофарбовано чи то в коричневий, чи темно- жовтий колір, дехто (Деншцич Г.І.) згадує й зелений відтінок. На деяких фото видно, що з двох сторін стіни були оббиті вагонкою. Можливо вагонкою Церква була оздоблена вже пізніше, коли здійснювали ремонт. Десь ближче до зносу храму, зовні він був перефарбований в голубий колір, зсередини в світло-голубий. Накрито церкву, як  більшість будинків, було дерев’яною «ґонтою» і досить професійно, адже протікати стала лише в 1960-х роках.

По залишках та фрагментах (Див. малл.), що залишились від іконостасу, можна зробити висновок, що розпис храму та іконостас не відрізнялись особливою вишуканістю (наприклад, колони іконостасу було покрашено «берізкою», проте, не факт, що це не наслідки пізнішого ремонту), іконографія самих образів (на даний час, деякі з них,  саме свв. Апостолів Петра Іоанна, Матфія та Павла, знаходяться в музеї Волинської ікони) далека від канонічного іконопису. Багато свідчень дають змогу припустити, що церковного начиння та ікон було досить немало, деякі ікони датуються навіть серединою XVII ст . Центральний купол був розписаний в небо з зорями, місяцем та сонцем, що, таким чином, відтворюючи християнську символіку, де зорі, місяць і сонце поклонялись своєму Творцю, визнають Його славу. Особливу увагу перебродівців привертала каліграфія молитви «Отче наш», що була написана, мабуть, якимось особливим шрифтом (мабуть, церковнослов’янським) золотого (чи то яскраво-жовтого) кольору.

Особливою цінністю храму були дзвони (їх було три, два менших і один більший - біля 70-ти см. в діаметрі), які на свій кошт придбав особисто староста Нота. Є припущення, що їх подарував сам князь Радзівіл, проте, це  лише гіпотеза. Звук від них лунав аж за вісім кілометрів, до сусіднього села Будимля, а деякі жителі стверджують, що й до самих Ольман (16 км.). Ймовірно, саме на заказ Ноти вони спеціально були вилиті зі сплаву бронзи та срібла, а на великому дзвоні (можливо й на всіх), як свідчать старожили, було вибито ім’я та фамілія старости - Жовклий Петро Борисович. Саме за цим знаком шукали цей дзвін вже для відродженого храму жителі Переброд, хоч і безрезультатно.

Духовно-моральний стан перебродівців, як свідчать «Єпархіальні відомості», починаючи з 1887 року, був далеким від ідеального - «вера посредственная», «отношение к вере индифферентное», - такий вирок читаємо у звітах ольманських священнослужителів. Думається, і, зрештою, хочеться вірити, що таке відношення до віри наших односельчан у минулому, можна пояснити не стільки особливістю ментальності, скільки відсутністю свого пастиря, що тягло за собою неорганізованість духовного життя приходу. Адже свого священника в старому храмі перебродівці так і не дочекались.

У 1930-х роках священник Симонович (родом з Волинського села Борова[- е], років 40-45), що приїжджав у Переброди з Ольман служити та викладати в школі. Він відібрав двох хлопців: Євсовича Григорія та Деншцича Григорія, особливо успішних у дисципліні Закону Божого та науці загалом, для вступу до Вілінської Духовної Семінарії. Навчання, харчування та житло, в Семінарії, було безкоштовним, але за одяг та книги потрібно було платити. Батьки Євсовича Г. були трохи заможнішими (для цього батько навіть продав воли ), тому хлопець до Семінарії вступив і закінчив, та в силу відповідних причин, священником так і не став, хоч був на той час дуже освіченим - грав на музичних інструментах, прекрасно знав історію, служив на різних відповідальних посадах села. Ще спочатку недовго ніс десь послух дяка, та згодом полишив. Деншцич Г. був з біднішої сім’ї, тому вступати в Семінарію не став, пішов у наймити. Згадують, що цей Семенович, потайки від вчителя польської мови робив спробу навчати дітей української, та особливої зацікавленості у дітей (а в класах було немало дітей - до 30-ти) не виявив.

Не дивлячись на вищевказане, церковне життя, все ж, не було в тотальному занепаді. Приїжджали священники з Ольман, пізніше з Удрицька для відправи служб, треб і таїнств. Відслуживши богослужіння, що складалось з утрені та обідні, священник ішов до Жовклого Федора (по-вуличному «Щербатих») на обід, далі звершував треби якщо були. Таїнство Хрещення звершували як в храмі так і по будинках прихожан. Дані про хрещених заносились священником до книг, які зберігались у Ольманському храмі. Старожили вказують на талановитого, в плані комунікабельності та налагодження стосунків з перебродівцями, дяка - Мефодія Васильовича Говєнчика, який багато потрудився в ділі підготовки півчих. В церковному хорі співали: Агафія (мала самий помітний та високий голос ), її племінниця В. Винярська (партія 1-го сопрано), П. Чмуневич, А. Ляшко (дискант), дуже гарний тенор мав житель села Микита (разом із братом вони прийшли з Росії в період колективізації ) та ін. Серед хористів були літні люди, немало було й молоді. У навчанні півчих приймав участь і дяк Арсеній («Сенька»). Ще згадують удрицького дяка Георгія, який приїжджав і займався півчими (сам співав басом), Репетиції проводились у будинку Євсовичів, що знаходився неподалік від центру (по вулиці, яку перебродівці називають «Андрійки»), де священник і зупинявся, коли потрібно було переночувати. Вивчали піснеспіви здебільшого на слух, і хоч серед півчих були й освічені (ходили до польської школи), все ж, з сольфеджіо обізнані не були. Серед священнослужителів згадують священників на фамілії Порван (з Ольман, чи зі Струги, був високого зросту, мав невеличку продовгувату борідку, займався господарством, мав двох коней), та Мигай, що також суміщали своє служіння з посадою вчителя школи, яка була організована польською владою. Незадовго до війни прихід відвідував священник зі Струги, села, що неподалік від Століна (є неперевірені свідчення, що він був з Рубля), у школі він викладав вже не на російській мові , як священник до нього, а на польській. Та, як згадують сучасники, це не складало труднощів для перебродівських дітей, що спілкувались діалектом, наближеним як до руської, так і до польської, й польська мова була неважка.

На свято Хрещення Господнє священник з церковним старостою ходили по хатах, окропляли святою Агіасмою, за що люди віддячували хто чим міг - хто намітки полотна, а хто й злотий  подасть. Внучка Жовклого Федора, що був церковним старостою перед війною, розповідає, що третина частина зібраного на Водохреща віддавалась йому, все інше - священнику. Серед відомих попечителів був Петровець Павло та інші.

Десь напередодні війни, близько 1938-39 рр., були зібрані кошти на реставрацію храму, яку здійснювали спеціалісти зі Століна. Купола пофарбовано в синій колір, стіни храму в світліший. Фарбу (Покост) варили по- особливому, на основі конопляної чи льняної олії, що придавало їй стійкості та міцності.

Хоч влада й була польською, а отже й католицькою за віросповіданням, проте забороною на православ’я не відзначилась, скоріше слід говорити про достатню віротерпимість, про яку пише сучасна історик, проф. Н. Яковенко . Та пояснити це можна, мабуть, не стільки гіпертолерантністю та високою етичною культурою (хоч і це мало місце) українського поляка, скільки занепадом догматико-канонічної віри католика-поляка, котрий, однак, зберіг форму - обряд. Наприклад, старожили згадують поляків-католиків, коменданта та його дружину (сім’я була бездітна), що були людьми дуже порядними та «релігійними», хоч дозволяли собі (особливо коменданша) ходити Великим постом у православний храм до Сповіді, при цьому, принципово ставали при молитві не на два, як православні, а на одне коліно, підкреслюючи свій католицизм.

Після приходу після 1939 року радянської влади, деякий час церква була діючою, та оскільки не було постійного священника, скоро прийшла в занедбаний стан. На початку 1960-х рр. радянськими владними структурами церкву було закрито. Згодом приїхала комісія, з Київського музею, на чолі з працівницею музею Орел, яка вилучила та вивезла церковне начиння. Є свідчення, що ікони та інші церковні предмети осіли по музеях Київщини (дехто називає село Пироги), але точних свідчень немає.

Хоч влада позиціонувала себе вороже атеїстично, прості селяни продовжували жити церковним життям, яке прийняло підпільний характер. Підтримували парафіяльне життя приїжджі, з найближчих Удрицька та Ольман, священники. Особливе місце слід виділити ольманському священнику, протоієрею Мефодію Говєнчику (вищезгаданий як дяк). Був невисокого зросту, аристократичної вдачі, сучасники вказують на схожість його з пізнім Нєкрасовим. Він хоч і не був позбавлений особистих огріхів (страждав непомірним вживанням алкоголю), проте всіма силами намагався підтримати віруючих. Будучи гонимим, ховаючись від атеїстичної влади, не маючи засобів пересування, пішком приходив до Переброд, здійснював таїнство Хрещення дітей, інші таїнства та священнодії вже в приватних домівках. За що неодноразово був наказаний владою, та й місцеві молодики нерідко відбирали пожертви пастви.

З плином часу атеїстична пропаганда давала свої плоди, люди все більше відходили від віри, а будівля церкви все більше занедбувалась. З вибитими вікнами, з протікавшим дахом, вона була покинута всіма... Замість церковних богослужбових піснеспівів доносився звідти ледь чутний гуркіт, оселившихся там, голубів. Саме з цього часу всі ми, жителі села Переброди, своєю байдужістю почали руйнувати свій храм, спочатку духовний, а згодом, як наслідок, і тілесний.

Як згадує тогочасний голова сільради, Полюхович М.І., він неодноразово нагадував жителям про потребу ремонту храму, та так ніхто й не відгукнувся. Бути прямим ініціатором, а тим більше виділяти кошти на ремонт культових споруд, голова, на той час, звісно ж не міг. До речі, слід сказати, що староста, Жовклий Григорій (Свічка), робив спробу зібрати кошти для ремонту будівлі церкви, і відмітимо, що люди давали пожертву, та оскільки не було ніякого контролю за цим процесом, збирані кошти просто кудись «зникали». Почався тиск з району, з рішучою вимогою знести будівлю церкви. Неодноразово обіцянка голови, Полюховича М., секретарю Дубровицького райкому партії Афанасьєву М.Г. облаштувати в храмі музей, відтягувала дату зносу. Проте, це вже було лише питанням часу.

Зруйновано, перебродівський Свято-Троїцький храм, приблизно, весною 1980 року. De-jure - з причини аварійного стану, та й de-facto, занедбаність давала про себе знати, тому причини годі було й шукати. Розтягали будівлю трактором М. Євсович та JI. Жовклий. Звісно, ми далекі від того, щоб засуджувати цих людей, мабуть, і їм нелегко далось це рішення, та й винні вони в тій мірі, в якій винні всі жителі села. Але не будемо також забувати, що вибір у людини завжди є. Матеріали відтягали на шкільне подвір’я, туди ж потрапили й відомі дзвони, подальша їх доля мало відома. Частиною деревини обігрівали шкільні класи, частину, подейкують, дехто «забрав» на особисті потреби, деревина, як пам’ятаємо, була дуже якісна. Побоюючись гніву селян, з району організували повну води пожежну машину, та її не пришилося й заводити. Церковний староста, Г. Жовклий, віддав ключі. Ніхто не став на захист поруганої святині... І лише троє людей, М. Ходакевич, А. Гребіневич та І. Деншцич, відчайдушно, хоч і безрезультатно, робили марну, але таку потрібну тоді спробу - захищали свій храм, який був набагато більше ніж просто культова будівля, вони захищали свою віру, свою історію. Та що могли зробити три людини?.. Довго, як згадують свідки, ще розносив вітер льняні рушники, котрі колись були предметом особистої пожертви. Мабуть, правду писали священники у «Відомостях» - «посередність» та «індиферентність» були на лице...

Хоч церква й була зруйнована, проте, духовне життя з цим не припинилось. Зрозуміло, що тиск атеїстичної влади був відчутний, оскільки значно зменшилась кількість таїнств та священнодійств, що звершувались на території парафії, а деякі (вінчання, погребіння та ін.) й зовсім зникли з життя віруючих. Основним таїнством, що було принциповим для перебродівців, це було таїнство Хрещення, його звершували над своїми дітьми навіть комуністи, хоч це звершувалось не стільки з їх ініціативи, скільки з мовчазної згоди. Звісно, що глибокого сакрального розуміння хрещення як Таїнства не було, воно звершувалось здебільшого як національний обряд. Проте, факт залишається фактом - люди мали в цьому потребу, значить, глибинне почуття віри ще не було остаточно атрофоване. Дітей хрестили по домівках сусідні священники, іноді возили хрестити до священника.

Відзначались особливо великі свята. На Пасху та Різдво перебродівці ходили до церкви в сусідні Ольмани, щоб помолитись за богослужінням та освятити приношення. На Різдво, активно колядували, особливо діти, хоч за це мали проблеми в школі, з боку класних керівників та дирекції. Щоб перехопити школярів, що йшли вночі на пасхальне богослужіння в Ольмани, розпропоговані більшовиками-атеїстами вчителі, організовували засади на дорогах (на «Рижих горах», в інших місцях). Були й такі, що робили це не стільки з особистих переконань, скільки, щоб втриматись на роботі, і коли іноді ловили молодих вірян, то навпаки допомагали їм, щоб ті не потрапили у чергову пастку. В самому селі, на Різдвяний вечір, також спеціально були приставлені вчителі, які виловлювали колядників, давали догани, тощо.

Такий стан справ продовжувався до кінця 80-х - початку 90-х. Та згодом комуністичний режим почав давати тріщину, а з ним і войовничий атеїзм. Віруючі дихнули з полегшенням. Почався рух за відновлення духовного життя, що виразився у роботі по відродженню храму.

Активісткою цієї великої справи без перебільшення можна назвати православну прихожанку, нині покійну, Чмуневич Параскеву Савівну. Саме її трудам своєю появою завдячує нинішній відроджений храм. Приблизно в 1990 році, прийшла Параскева Савівна до Чмуневича Миколи Адамовича, на той час директора рибцеху «Полісся», який мав змогу реально допомогти в будівництві, та виказала ідею відродження храму. З цього часу почалась активна робота з будівництва. Всю техніку абсолютно безкоштовно надавав Микола Адамович, та й самі працівники рибцеху відгукнулись активно. Особливо слід відмітити Хомича Олександра Карповича, якого мали затвердити на посаду старости новозбудованого храму, та сталось нещастя - він загинув у автокатастрофі. Нажаль, двоє з трьох його синів не пішли стопами батька, відійшовши від православ’я до неопротестантської секти п’ятидесятників.

Допомагали будівництву багато. Одразу Микола Адамович звернувся до директора Дубровицького райлісгоспу, Ю.А. Кошина, і виписав перші п’ятдесят кубів лісу. Збором коштів займалась Параскева Савівна, ходячи та просячи пожертв по сусідніх селах: Старе Село, Струга, особливо допомагали житлі с. Ольмани, мабуть, пам’ятаючи вклад перебродівців у будівництво їх храму.

Найняли будівельників, серед яких були А.І. Петровець та Ф.Я. Петровець (нині прихожани храму), В. Денищич (зараз, член секти п’ятидесятників), М.М. Чмуневич, І. Жовклий та інші, і хоч їх не зовсім влаштовувала платня, все ж, взялися за будівництво. Робили храм за старим проектом, та Адам Петровець вніс досить слушну пропозицію по розширенню середньої частини храму, оскільки кількість людей в селі значно збільшилось і старі розміри були замалими, але його не підтримали. Тоді Адам Іванович вночі сам розширив котлован під фундамент на два метри, і хоч це спричинило асиметрію, а в подальшому, негативно вплинуло на стійкість будівлі (її розшивали арматурою), проте місткість храму значно розширилась.

Основну частину лісоматеріалів відпустило в пожертву Ольманське лісництво, дякуючи зв’язкам того ж Адама Івановича, хоч не стояли осторонь і Перебродівське та сусідні лісові господарства.

Матеріал (листи жесті) на покриття даху та куполів, що був немалим дефіцитом, допоміг дістати П.Г. Сулковський, нині депутат Верховної ради України, стараннями вже згадуваного Миколи Адамовича. Останній надав також і транспорт для поїздки на Київщину, з метою повернення, колись вилученого, церковного начиння. Для цього, від лиця церковної громади була відряджена Параскева Савівна, якій вдалося повернути деякі богослужбові книги, іншого начиння (підсвічники, Розп’яття), ікони. Велику увагу приділяли пошуку тих двох відомих дзвонів, та нажаль, повернути їх так і не вдалось, хоч перебродівці досі не втрачають надію на можливість віднайти свої дзвони.

Серед книг, повернутих церкві, що представляють історико-культурну цінність, найдавніша - «Последование молебных пений», датована 1771 роком. Інша, «Пентикостарион» або «Триодь цветная», вийшла друком 1905 року, якою й до нині користуються за богослужінням. Проте, достовірних фактів, чи були ці книги зі старої перебродівської церкви, чи просто повернуті музеєм, колись конфіскованих владою в якоїсь іншої громади, немає.

Последование молебных пений» (1771 р.)

Триодь Цветная» 1905р. Друку.

Св. Плащениця (повернута в 1990-х рр.)

Немало ікон та іншого оздоблення (рушники та хустки, яким, чомусь, і донині приділяється велике значення) принесено самими прихожанами. Були написані ікони та хоругви й самими прихожанами, в основному А. Ярмоличем, писали й обдаровані школярі-старшокласники.

Урочистим освяченням відкрили новозбудований храм 27 жовтня 1993 року, на свято прп. Параскеви Сербської, на честь якої він і був освячений. Таїнство проходило, при великій кількості православного люду, за участю священників, о. Іоанна зі Смородська, о. Василія з с. Колки, та предстоятеля, благочинного Дубровицького району, прот. Федора Деркача, з благословення правлячого архієрея, єпископа (нині митрополита) Іринея (Середнього).

Залишається питання: чому новозбудований храм освятили на честь прп. Параскеви, а не Святої Трійці, як і старий, зруйнований храм? Сучасники свідчать, що ініціатор будівництва храму, Параскева Савівна, не проти була увіковічити своє ім’я, освяченням храму саме на честь своєї святої. Але можна припустити й думку, що в пам’яті народу збереглась згадка про загально сільське вшанування, колись, дня пам’яті прп. Параскеви Сербської, на честь якої, як пам’ятаємо, була освячена каплиця. Не помилимось, мабуть, якщо синтезуємо ці два, суб’єктивно особистісний та історично об’єктивний, фактори, для досягнення істинної причини освячення храму саме на честь прп. Параскеви.

По освяченню, за приходом був закріплений священник зі Смородська, о.Іоанн, який періодично відвідував парафію та звершував богослужіння. Згодом, прислали священника спеціально для перебродівської парафії, якого квартирували до однієї прихожанки, Чмуневич Фекли. Оскільки він був уже немолодий, близько 45 - 50-ти років, то ходили слухи, що направили його сюди за якийсь проступок, а він колишній благочинний. Та, не дивлячись на все це, новий священник почав хоч якось піднімати церковне життя. Більш стабільними стали богослужіння, почав організовуватись церковний хор, хоч сам батюшка співом не вирізнявся, були проблеми з дикцією. Та недовго прижилося йому нести пастирське служіння, невдовзі, він покинув прихід.

Знову богослужіння перейшло в періодичне, обов’язки настоятеля виконував священник з сусіднього с. Жадень, о. Михаіл. Декілька разів приїжджав на святкові богослужіння з городоцького Свято-Миколаївського монастиря, ієромонах Феофан. Тобто, проблеми з пошуком настоятеля для вже існуючого, але ще такого неорганізованого приходу, були. Мабуть, це можна пояснити і віддаленістю села, до району біля 50-ти км., і не облаштованістю в побутовому плані, не було навіть будинку для священика. Та з 1995 року, архієпископ Рівненський і Острозький Варфоломій (Ващук), тимчасово направляє на Перебродівську парафію    молодого священника Олега Валяєва, що на той час викладав основи медичних знань в Городоцькому регентському духовному училищі. Ця кандидатура, як згадує владика Варфоломій, не була випадковою, оскільки новорукоположений священник не мав сім’ї, о. Олег прийняв целібат, то це знімало ряд проблем      побутового характеру, що так гостро стояли на
новому приході.

Прот. Олег Валягв (фото 2004 р.)

З приходом нового ієрея вперше на приході на серйозну основу поставлено відродження церковного, а отже й духовного, життя. Почалися систематично та уставним чином звершуватися богослужіння, для чого були придбані необхідні книги (яких до цього в храмі не було), священницьке облачения, які в основному були пожертвувані городоцькою ігуменією Михаілою. Багато церковного    начиння    (дароносицю, дарохранительницю, семисвічник, напрестольні підсвічники, тощо), о. Олег привіз із своїх особистих запасів, оскільки фінансової підтримки від прихожан годі було й чекати: пенсії та зарплати не отримували до півроку.

Особливу увагу приділяв о. Олег півчим. В результаті тяжких переговорів з ігуменією Михаілою, при підтримці архієпископа Варфоломія, з Г ородоцького регентського училища на перебродівський прихід в кінці кожної неділі відпускалися студентки-регенші - Бабак Людмила та Дідур Катерина, які за двісті кілометрів добирались до парафії. Титанічної праці, безсонних ночей та виплаканих сліз коштувало молодим спеціалістам, щоб навчити новий хор, такому новому та специфічному для них, церковному уставному співу. До хору було залучено представників сільської інтелігенції, співочу молодь, здібних до співу старших людей. Серед хористів слід відмітити М.М. Наконечну, JI. В. Євсович, А.М. Жовклу, Ю.І. Домантович, М.О. Ходакевич, Є.В. Євсович, І.М. Іценко, А.М. Чмуневич, Ол.Г. Іценко та інших, що довгими зимовими вечорами, в приміщені школи, студіювали, над незрозумілими нотними партитурами, церковні піснеспіви.

Варфоломій (Ващук) архієпископ Рівненський і Острозький

Немала заслуга о. Олега також в тому, що він зміг організувати церковне життя і в сусідньому селі Будимля. А там зробити це було особливо важко, адже переважна більшість жителів села перейшли до секти П’ятидесятників, так як хронологічно секта в Будимлі з’явилась першою ніж у Перебродах. У приватному будинку був облаштований домовий храм, де на великі свята (Воскресіння Христове, Різдво, Хрещення, Трійця) та особливі дні поминання померлих (Дмитрівська батьківська субота, Троіцька поминальна субота та ін.) звершувалось богослужіння. За звичай в перший день свята богослужіння звершувалось в Перебродах, а на інший день в Будимлі. Нажаль подальшими настоятелями ця ініціатива підтримувалась дуже пасивно, а то й зовсім ігнорувалась.

Було налагоджено і толерантні, дружні міжконфесійні зв’язки з сектою П’ятидесятників , яка функціонує на території села. Неодноразово були організовані зустрічі у неформальному колі, проведено декілька бесід-дискусій.

Було б неправдою сказати, що з приходом о. Олега все село залучилось до церковного життя, пережитки комуністичного безвір’я далися в знаки. Проте, постійне проживання священника на приході, регулярні богослужіння з глибокими пастирськими проповідями, спільне переживання того тяжкого соціально-політичного й духовного стану, в якому перебували і жителі села, і вся країна в цілому, все-таки, якоюсь мірою, згуртувало навколо церкви нових прихожан та утвердило старших.

Не дивлячись на непростий характер, який був у о. Олега, він безперечно залишив глибокий слід не тільки в душах православних прихожан, а й у духовному житті всього села. Літом 2000-го року, єпископ Сарненський і Поліський Анатолій (Гладкий), підписав прохання протоієрея Олега Валяєва відправити його за штат. Одразу ж після цього, священник від’їхав до себе на батьківщину в м. Ригу (Латвія), де проживає і понині. Виконувачем обов'язків настоятеля було поставлено сусіднього Жаденського священника, о. Олега Матчука, що звершував недільні та святкові богослужіння в Перебродах та Жадені почергово. Саме стараннями отця Олега приходом була придбана спускна Почаївська ікона Богородиці, спеціально для храму була написана та облаштована «Голгофа» (Розп’яття). Згодом, трудами прихожан, які неодноразово звертались особисто до владики Анатолія, на  перебродівську парафію, був присланий новий священник, о. Петро Маринич, який ще навчався на заочному відділенні Київської духовної семінарії. При ньому було проведено косметичний ремонт храму - пофарбовано зсередини в синій колір, а також до алтарної апсіди було прибудовано пономарне цегляне приміщення.      

Значною духовною подією цього періоду, була поїздка до великої всеукраїнської святині - Свято-Успенської Почаївської лаври, для чого о. Петром був організований великий автобус (ЛАЗ), який повністю заповнили перебродівці, хоч значна частина яких раніше храм не відвідувала. За невідомих прихожанам причин, о. Петра було зміщено та переведено до іншого приходу правлячим архієреєм.

Знову прихід прийняв настоятель з с. Жадень, отець Олег, знову почались періодичні відправи. За цей період стараннями о. Олега було придбано святкову кадильницю, оновлено інші церковні речі. Та при всіх стараннях о. Олега, повноцінне духовне життя організувати було дуже важко, адже жив священник в іншому селі.

Через деякий час правлячим архієреєм на перебродівську парафію було направлено нового священника Андрія Бубку, випускника Почаївської духовної семінарії, для якого Переброди були вже не першим місцем служби. Священник почав облаштовувати храм паровим отоплениям, матеріали до якого пожертвувала атомна станція, що в м. Кузнецовську. Був придбаний дзвін середніх розмірів, який у новому храмі був першим, оскільки до цього користувались імітованими «дзвонами» з газових балонів, окрім самого малого дзвону, що був привезений ще Параскевою Савівною.

За настоятельства о. Андрія, дещо реанімувався церковний спів. Сам священник особливо хором не цікавився, та й склад останнього принципово не змінився, проте сестра настоятеля, Марія, що заступила на посаду регента, з більш-менш постійною періодичністю, почала проводити репетиції з півчими. І хоч церковно-хоровий спів так і не зміг піднятися до рівня, який мав місце за настоятельства о. Олега Валяєва, та принаймні, зупинився його занепад, що спостерігався останні роки. Проте, й о. Андрію не судилось довго пробути настоятелем перебродівського приходу, через декілька років він був відправлений за штат, а згодом його лишили сану. На даний час служіння священника не несе.

Нажаль, таке часте переміщення настоятелів на приході, слід відмітити, що для православ’я така практика не є нормальною, вкрай негативно відгукнулась на духовно-моральному житті, яка й без того на всіх етапах розвитку залишала бажати кращого, всього села. Довіра прихожан до настоятеля як пастиря та духовного отця значно підірвалась. З’явилось відчуття, що кожен новонаправлений священник є черговим «виконуючим обов’язки», що вже напевно скоро його змістять і направлять іншого і так далі.

На сьогоднішньїй день настоятелем приходу є ієрей Олег Парила. Ще студентом четвертого курсу Волинської духовної семінарії, був рукоположений о. Олег (таїнство звершив архієпископ Анатолій (Гладкий)) та направлений на парафію с. Переброди. Прийняв новий настоятель церкву у невтішному вигляді: дах протікав, стіни прогнивші, від зробленого наспіх парового отоплення залишилась лише назва.

Слід вказати, що з 1996 року й понині (2010 р.) незмінно послух старости храму несе Євсович Василь Кирилович. Людина дуже спокійного, врівноваженого характеру, що неодноразово ціною свого особистого здоров’я, кидаючи всі свої справи, поспішав допомогти вирішувати справи церковні.

Свящ. Олег Парипа (фото 2009 церковного активу)

Під керівництвом багатьох священників Василь Кирилович сумлінно виконував і продовжує виконувати покладену на нього господарчу частину церковної роботи.

При ініціативі настоятеля та підтримці у 2008 році, почали капітальний ремонт будівлі храму. Спочатку відремонтували стіни, вилучивши гнилу деревину та замінивши її новою. Далі приступили до зовнішнього оздоблення. Щоб витримати симетрію алтарної частини храму, було добудовано ризницю. На зібрані кошти прихожан було закуплено якісний канадський сайдинг, який, також силами прихожан, з дотриманням усіх технічних норм, було монтовано на стіни. Повністю змінені всі дерев’яні вікна, що вже встигли погнисти, на трьохкамерні пластикові склопакети. Зсередини були значно укріплені та оброблені антисептиком стіни, а після їх вирівнювання, покручена фанера, яку в подальшому планується адаптувати до нанесення розпису, а згодом і розписати.

Нажаль, за зовнішнім оздобленням та відродженням тілесного, фізичного храму дещо забуто про відродженням храму духовного, хоч саме він є метою, до якої повинен іти кожен православний християнин. Храм-будівля є лише засобом для досягнення основної мети - відродження духовного начала в людині. При тих технічних засобах які ми маємо на даний час (персональні комп’ютери, вихід до мережі інтернет, тощо), мало, а то й зовсім не проводиться місіонерська робота.

Зовсім забуто про церковний хор, що все відчутніше професійно деградує, відсутні уставщик та регент, не залучаються молоді голоси, що спричинило собою затухання уставного богослужіння. Дедалі рідше звучить гласовий канонічний спів, повністю забуті репетиції церковного хору, а все це веде до занедбання пісенних традицій парафії.
Проте, можна зазначити й деякі зрушення. Не припиняє діяти Недільна школа, яка знедавна видає місцеву газету-листівку.

Декілька разів отцем Олегом були організовані паломницькі поїздки до Почаївської святині - Свято-Успенської лаври.
Все це діє якимось цілющим єлеєм і, що саме головне, не дає зрадити віру, яка так важко далася нашим батькам, не дає затухнути тому вогнику надії, що загорівся колись в очах перебродівців, далекого 1993-го, коли зуміли підняти з праху велику Святиню, Свою Святиню - Православний Перебродівський Храм, Єдиної Святої Соборної Апостольської Церкви.

Матеріал підготував  Олександр Іценко

1.     Релігійна громада Свято-Троїцької парафії Української православної Церкви с.Переброди Дубровицького району   (25.09.1991р. №173, зміни: 11.102004 № 526; 12.122002 № 719).

2.    Ієрей Парипа Олег Іванович, 12.04.1985 р.н, освіта: середня-спеціальна, Волинська духовна семінарія

3.310     віруючих.

4.Культова будівля - Свято-Троїцька церква, місцезнаходження: 34130, Рівненська обл., Дубровицький район, с. Переброди, вул. Шкільна, 2.

5. Збудована в кінці 1991 року. Рішенням викнкому сільської ради від 15.03.1991 роїу № 12 „Розгляд заяв громадян” було затверджено наказ дирекції радгоспу „Жаднський” від 11.03.1991 року про виділення земельної ділянки площею 0.12 га під будівництво церкви православних християн с.Переброди та надано дозвіл на будівництво церкви в ссПереброди на місці, де раніше була церква.

Рішенням сесії сільської ради від 05.042010 року №167 „Про надання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо складання документів що посвідчують право постійного користування” УПЦ було надано дозвіл на виготовлення технічної документації  землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право постійного користування земельною ділянкою площею 0.12 га за рахунок земель запасу житлової та громадської забудови на території сільської ради.

1.    Релігійна громада Церкви Християн Віри Євангельської - незалежної с.Переброди Дубровицького району (03.12.1991р. № 221; внесено зміни та доповнення до статуту релігійної громади розпорядженням голови облдержадміністрації від 24 червня 2008 року №270).

2.    с.Переброди Дубровицького району.

3.    Пресвітер Жовклий Анатолій Петрович, 06.01.1965 рл., освіта: повна загальна середня; проживає в с. Переброди Дбровицьного району Рівненської області.

4.   160 віруючих.

5. Культова будівля - молитовний будинок, місцезнаходження: Дубровдцький район, с.Переброди.

6. Збудована у 2007 році, рішення сесії Перебродівської сільської ради від 29.02.2004р. № 72 „Про надання дозволу на будівництво нової школи в сБудимля та реконструкцію молитовного будинку в с.Переброди”.
До 2004 poity житловий будинок був пристосований під молитовний.

Рішенням сесії сільської ради від 17.07.2009 року № 122 „Про затвердження матеріалів місця розташування земельної ділянки та надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо виділення земельної ділянки в постійне користування в селі Переброди Дубровицького району Рівненської області” затверджено матеріали місця розташування земельної ділянки та надано дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надано дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки безкоштовно у постійне користування для будівництва та обслуговування молитовного будинку.

Рішенням сесії сільської ради від 05.04.2010 р. № 171 „Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у постійне користування” затверджено сам проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у постійне користування громадою ХВЄ села Переброди.